ігор мицько

А был ли Новгород в X веке?

40 posts in this topic

Мне жалко своего времени тратить до момента, когда вы мне вразумительно ответите - с какого времени зафиксированы ВСЕ топонимы и гидронимы, упомянутые у вашуго гуру.

Нет аргументированного ответа до завтрашнего утра - идёте в О-Дзасики. Я там песочницу сделаю вам. Персональную.

Зрозумилы?

Share this post


Link to post
Share on other sites

Кстати, из практики - есть такой В. Тихонов. Считался всегда подающим надежды кореистом. Однако как-то опубликовал "Историю каяских протогосударств" -

качать тут.

И, черт побери, не принял академический мир его "реконструкций" бесписьменного общества племенного союза Кая на основании его вольной интерпретации родовых преданий некоторых южнокорейских кланов! Ни в Европе, ни в Америке, ни, что самое смешное - в самой Корее!

А почему? А, видать, там ученые еще не обыдлились, чтобы цацками ревизионистскими на почве всякой туфты баловаться...

Share this post


Link to post
Share on other sites

И между тем Хольмгард - объективная реальность раннего Средневековья. Он упомянут не только в сагах XII в., но и в рунических надписях "эпохи викингов". И эти два города (града, гарда) отождествлялись средневековыми летописцами. Т.е. весьма возможно, некий Хольмгард предшествовал "Новому граду", что и запечатлелось на века в традиции исландских сказителей.

А я и не отрицаю существование топонима Хольмгард http://norse.ulver.com/articles/jackson/austr/chapter6.html Одна загвоздка, впервые он отождествляется с Новгородом на Волхове вначале 14 в. в "Саге о Хрольве". И вообще, крапку над І в этом вопросе вскоре поставит Дыба в своей новой сенсационной статье.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Мне жалко своего времени тратить до момента, когда вы мне вразумительно ответите - с какого времени зафиксированы ВСЕ топонимы и гидронимы, упомянутые у вашуго гуру.

Нет аргументированного ответа до завтрашнего утра - идёте в О-Дзасики. Я там песочницу сделаю вам. Персональную.

Зрозумилы?

И какой дебил назначил ЭТО админом?!!!

Share this post


Link to post
Share on other sites

Не скажу как с тем ларчиком - но с Добрыниным все четко. Добрыня и его сестра Малуша были детьми чешского купца-международника Калуши/ Николая Мальца. Происходил он из чешского г.Либиц (откуда трансформированное Малко Любчанин). Его род владел г.Малином - центром чешской добычи серебра. Подробнее в моих статьях и книге Юрия Дыбы.

Edited by ігор мицько

Share this post


Link to post
Share on other sites

Вы допрыгались. Живите в песочнице.

Тут можете цитировать любимые фрик-теории, не утруждая себя приведением доказательств. Все равно видно это будет только мне и другим администраторам - людям, в подобном ментальном кале не заинтересованным.

Удачи, свидомый патриот Львовщины!

Share this post


Link to post
Share on other sites

Без уяснения того, когда возник Новгород на Волхове, нельзя рассуждать о тамошних князьях и посадниках. Поэтому необходимо сперва ознакомится с новым исследованием по этой теме Юрия Дыбы

Юрій Диба. Батьківщина святого Володимира: Волинська земля у подіях Х століття (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України). – Львів: , 2014. – 484 с.: іл. – (Серія “Невідома давня Україна”. – 1).

с. 389

ВИСНОВКИ

с. 390

Тема локалізації малої Батьківщини Хрестителя Руси, що лягла в основу цієї книжки, спрямовує увагу читача до вузького географічного реґіону на території Західної Волині, розташованого у межиріччі Західного Бугу та його правобережної притоки – річки Луги. Ця локальна місцевість відіграла вагому роль в історії давньої України княжої доби. Вона маркується низкою топонімів, пов’язаних із спадковими маєтностями діда по матері Володимира Святославовича – літописного Малка Любчанина, знаного західним авторам як Калуса Малець. Назви цих населених пунктів зримо демонструють сучасникам зв’язок із ключовими літописними персонажами києво-руської історії середини – другої половини Х ст.

Насамперед йдеться про село Будятичі, що розташоване на околиці сучасного Нововолинська, ототожненого у дослідженні з населеним пунктом, відомим за В. Татіщевим як Будятине село, а за Ніконовським та Архангелогородським літописами, як Будутина весь і Будотине село. Саме до Будятичів 962 р. княгиня Ольга відправила вагітну матір Володимира Малушу, рятуючи від загроз язичницького повстання у Києві. Рішення київської княгині обґрунтовується також середньовічною практикою виховання малолітніх дітей у родині матері. Цей сімейний звичай, який з часом переріс у придворну інституцію ‘кормильства’ або ‘дядьківства’, передбачав, що функцію вихователя та опікуна виконував брат матері. Таким опікуном Володимира став його уй’, брат Малуші – Добриня.

У билинній та пізньолітописній традиції брата Малуші називають також Добринею Резаничем/Рязаничем. Це ім’я Добрині лучить його із власниками Будятичів XV ст., знаним родом волинських зем’ян – Резановичами. До того ж відоме серед Резано-

с. 390

вичів ім’я Козарин фіґурує в билині про Козарина “из Волынца Галичья”. Сюжет цієї билини корелюється із літописною оповіддю 1106 р. про волинський погром половців та погоню за ними від Зарічеська (нині – с. Заріцьк біля м. Рівного). Учасниками цієї каральної акції були Янь Вишатич, його брат Путята, Іванко Захарич і Козарин. Аналіз різночитань цього фраґмента у різних літописних списках доводить, що причину змішування імен цих персонажів можна добачати у їхній родинній спорідненості та волинському походженні.

У родовідному дереві Малковичів фіґурують такі відомі історичні персонажі, як новгородський посадник Константин Добринич, його син – посадник Остромир Константинович, київський воєвода Вишата Остромирович і його сини – київські тисяцькі Янь та Путята Вишатичі. Лінію нащадків Остромира дослідники доводять до сина Яня Вишатича, першого ігумена Києво-Печерського монастиря преподобного Варлаама. Житійна розповідь про представлення преподобного Варлаама Печерського у Зимненському Святоуспенському Святогірському монастирі містить пряму вказівку про розташування родинних маєтностей Малковичів у межиріччі Західного Бугу та Луги. Повертаючись після відвідання Константинополя до Києва, Варлаам обрав окружний шлях через волинський Володимир та Зимне, який суттєво відхилявся на захід. Таке відхилення логічно пояснюється наміром відвідати свій рідний край, про що свідчить фраза із його життєпису: “и тако поиде въ свою страну”. На батьківщині преподобний занедужав і помер у Святогірському монастирі: И идый же путемь и яко же въ странах своих сый, и въпаде въ недугъ лютъ, тажче яко доиде града Вълодимера и вниде въ монастыръ, ту сущій близь града, иже наричють его Святаая Гора, и ту успе с миром о Господѣ, житію конець пріятъ”1014. У середині XV ст. селами Будятичі та Зимне володіли нащадки Малковичів – Резановичі, які також опікувалися і Святогірським монастирем. Ця обставина дає підставу пов’язати із церквою Успіння Пресвятої Богородиці Зимненського монастиря звістку про передачу Будятиного села

1014 Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. – С. 44.

с. 391

(Будятичів) церкві Богородиці. Таке дарування могла зробити саме Малуша, оскільки згадані села перебували у власності нащадків Малковичів – волинських Резановичів.

Поява родового прізвища ‘Резановичі’ логічно пов’язується із торговельними зв’язками протопласти роду Малка Любчанина із Реґенсбурґом, відомим своєю слов’янською назвою ‘Резно’. Цьому сприяло і географічне розташування маєтностей Малковичів на міжнародній торговій магістралі Булгар–Київ–Краків–Прага–Реґенсбурґ. Комерційні інтереси руських купців тісно перепліталися із торговельними операціями юдейських купців ‘ар-разанія’ (ар-Разані), діяльність яких, за свідченням арабського географа ІХ ст. Ібн Ходарбега, поширювалася від Іспанії та Франції до Китаю. Із слов’янською назвою Реґенсбурґа слід пов’язати не лише назву цієї юдейської торговельної корпорації, але й появу такого номіналу давньоруської грошово-вагової системи, як ‘резана’ (обрізані у коло дирхеми), вага якої збігається із середньою вагою західноєвропейського денарія. Орієнтовані на Захід торговельні шляхи з Руси не закінчувалися у Реґенсбурґу/Резно, а спрямовувалися далі, у західному та південному напрямках, й сягали, зокрема, Венеції. Шлях на Венецію пролягав через альпійську долину Резія, де дотепер побутує особлива рез’янська слов’янська говірка, а 38 км на північний захід від Венеції, в провінції Тревізо, є муніципалітет із промовистою назвою Резана (іт. Resana), появу якої також логічно пов’язати зі зв’язками із Реґенсбурґом/Резно. Подібно до того, як родове прізвище ‘Резановичі’ нагадує про західні торговельні орієнтири нащадків Малка Любчанина, поширене в родині Резановичів ім’я ‘Козарин’ є свідченням східних контактів та відносин із Хозарією.

У контекст дослідження чесько-баварських торговельних зв’язків Руси логічно укладається гіпотеза про чеське походження Малка Любчанина. Як вихідець із чеського Лібіце (Liubycz, Lubic), Малко Любчанин міг відігравати вагому роль в орієнтованих у західному напрямку торгових операціях. Ім’я Малко є, очевидно, лише слов’янським прізвиськом батька Добрині і Малуші. Західні хроністи подають його як ‘Kalufcza’ чи ‘Kaluſcza’, що відображає, вірогідно, одну із форм нім. ‘Nikolaus’(‘Klaus’, ‘Claus’)

с. 392

та похідні від нього слов’янські форми Kaluſcza/‘Kalusa’/‘Калуса’/‘Клюс’. Це ім’я збереглося у назві села, що граничить із Будятичами й знане під назвою ‘Калусів’, відомості про яке сягають зламу XV–XVI ст. Назву ‘Калусів’ слід трактувати як поселення підданих чи роду ‘Калуси’/‘Калюси’, первісно – ‘Калусів двір’ тощо і пов’язувати з маєтностями Малка/Калуси Любчанина.

Засвідчені у Раффельштеттенському митному статуті ІХ ст. центральноєвропейські торговельні зв’язки русів, що здійснювалися за чеської участи, стали однією з причин захоплення Києво-Руською державою племінних земель деревлян та волинян, які розташовувалися у західному напрямку від Києва. За усталеною в історичній літературі думкою, приєднання Деревлянщини відбулося унаслідок кровопролитної війни з деревлянами 946 р., а приєднання Волині пов’язують з літописним повідомленням 981 р. про похід Володимира “к Ляхомъ”. Наведені у дослідженні арґументи доводять, що Волинь потрапила у залежність від Руси вже наступного року після києво-деревлянської війни, про що у літописі є пряме свідчення. Відразу після війни з деревлянами, 947 р., княгиня Ольга розгортає діяльність далі на захід, закріплюючись у Побужжі. Літописець про цю подію повідомив так: “иде Ѡлга к Новугороду . и оустави по мьстѣ . погосты и дань . и по Лузѣ погосты и дань и ωброкы . и ловища єӕ суть по всеи земли . и знамения и мѣста и погосты . и сани єя стоять въ Плєсъковѣ и до сєго дн҃и”1015. Цей текст свідчить, що після деревлянської помсти – “по мьстѣ”, Ольга розпочала облаштовувати західний кордон держави та організовувати погости на правобережжі Бугу, по його правій притоці Лузі, саме там, де й розташовуються маєтності Малка/Калуси Любчанина.

У російській науковій традиції літописні події 947 р. зазвичай пояснюють як реформаторську діяльність київської княгині в Новгородській землі із заключною згадкою про повернення правительки до Києва через Псков. Однак відомі дослідники літописних текстів підкреслювали, що ця розповідь, тісно пов’язана з подіями деревлянської війни, найвірогідніше, є літературним

1015 Ипатьевская летопись. – Стб. 48–49.

с. 393

домислом, що виник у середовищі місцевих новгородських книжників, які намагалися співвіднести діяльність київської княгині з історичними та географічними реаліями Новгородської землі. Відомі текстологи припускали, що розглянутий уривок є пізнішою вставкою літописця, який помилково вважав, що Ольга відвідала частину Новгородської землі, яка називалася ‘Деревською землею’, ‘Деревою’, а пізніше – ‘Деревською п’ятиною’.

Літописне повідомлення про похід Ольги к Новугороду не може стосуватися Новгорода Великого і з тієї причини, що в середині Х ст. такого містобудівного утворення ще не було. Як показують результати багаторічних археологічних досліджень, на його місці в той час було лише кілька невеликих неукріплених поселень. Власне укріплення дитинця, які можна було називати гóродом, зведено в середині ХІ ст. заходами Володимира Ярославовича.

Ні в середині Х ст., за часів княгині Ольги, ні пізніше київська адміністрація не мала можливости втручатися в економічний розвиток майбутньої Новгородської землі, про що виразно свідчить практика договірних відносин еліти північно-західних племен із запрошеним князем. Припущенню про можливе включення цих територій у контрольовану Києвом економічну систему суперечить і топографія знайдених монет, на підставі аналізу якої В. Янін довів, що в Східній Європі в X–XI в. існували дві, економічно замкнуті області з власним особливим грошово-ваговим обігом: північно-західна (Новгородська) і південна (Київська).

Торговельні шляхи по річках Новгородської землі по Мсті і Лузі, де, нібито, побувала княгиня Ольга, є складовою Волго-Балтійської водної системи і їх гіпотетичне облаштування значної користи Києву не давало. Закріпленням кордонів Руси по Західному Бугу (з важливою правою притокою – Лугою) київська адміністрація забезпечувала контроль над стратегічно важливим і безпечним (враховуючи актуальну загрозу від печенігів) торговельним шляхом, який через прикриту суцільними лісовими масивами Деревлянську землю і Волинь пов’язував Київ із ринками збуту руських товарів на баварському Подунав’ї. Контроль над волинським відрізком цього міжнародного шляху, який досягав

с. 394

Луги та Західного Бугу в районі майбутнього Володимира та Устилуга, давав Києву ще й додаткову перевагу, а саме – прямий вихід через Буг і Віслу до Балтики. Таким чином, Устилуг ставав київським балтійським портом. На підставі масових знахідок торгових пломб XI–XIII ст. у Дорогичині дослідники роблять висновок про функціонування в цьому місці своєрідного прикордонного митного поста, де транзитні товари перевантажували і перепломбовували. Порівняльний аналіз таких свинцевих пломб на території Руси вражає диспропорцією на користь Дорогичина, де виявлено 80 % їх загальної кількости.

Врешті, і заключна фраза літописного повідомлення 947 р. про сани, які залишила під час мандрівки Ольга у Пскові, не має нічого спільного з історичними реаліями, а є довільною редакторською інтерпретацією первинного літописного тексту про ритуальні сани, залишені у піщаному насипі (пескови, пѣскови) похоронного кургану князя Ігоря. Возвеличуючи діяння княгині Ольги (у хрещенні – Єлени), книжники намагалися їх прирівняти із життєписом рівноапостольної Єлени, матері Константина Великого. Приводом для зміни первинної інтерпретації літописного тексту стала звістка з “Книги Паломник” новгородського архиєпископа Антонія, який описував “блюдо велико злато, служебное, Олгы Рускоі” и “телѣгу сребряну Констянтина і Елены”, що зберігалися в скарбниці константинопольської Софії. Таким чином, уявну реліквію святої Ольги київської – ‘сани’ – було створено на взірець ‘телѣги’ святої Єлени.

Незважаючи на те, що Новгорода на Волхові у 947 р. ще не було, літописець прямо називає метою мандрівки Ольги на Лугу населений пункт під такою самою назвою. Незалежні тогочасні писемні джерела переконують у тому, що Новий гóрод існував на південному заході Руси. Саме цей населений пункт під назвою ‘Немоґард’ (‘Νεμογαρδάς’) згадував Константин Багрянородний у трактаті “Про управління імперією”, написаному в 948–952 рр. За його свідченням, із різних місцевостей ‘зовнішньої Руси’ (зокрема, з Немоґарда, у якому сидів Святослав) водоймами, що впадають у Дніпро, до Києва сплавляли човни-однодревки. Найвірогідніше, йшлося про волинські допливи Прип’яті, адже у басейні

с. 395

Десни місцем збору однодревок вказано Чернігів (Τζερνιγώγαν).

У творі Аль-Мас’уді “Промивальні золота та рудники самоцвітів”, написаному в 947–948 рр. й переробленому 957 р., згадано народ ‘нукарда’. Дослідники доводять, що під цією назвою слід вбачати ‘новгородців’. Їхня присутність у складі печенізько-угорської коаліції доводить, що в етнонімі ‘нукарда’ могла відобразитися назва лише якогось іншого (не волховського) Новгорода. Саме цей Новий гóрод згадано під 947 р. у ПВЛ як географічний орієнтир маршруту Ольги на волинську Лугу (“иде Ѡлга к Новугороду”) і його, як центр уділу Святослава, згадав Константин Багрянородний. Цим Новгородом був розташований на Лузі волинський гóрод (характерне городище волинського типу) – дитинець майбутнього Володимира. Саме цей Новгород успадкував славу гóрода Словенська, ототожнюваного із Зимненським городищем, розташованим вище за течією р. Луги, звістка про який збереглася у північноросійських пізньолітописних текстах. Поряд, в околицях Калусова та Будятичів, розміщувалися маєтності Малка Любчанина. Логічно, що й С. Герберштейн називає його (Калусу Малого) новгородським громадянином, а В. Татіщев – знатним новгородським гостем (купцем).

Про розташування уділу Святослава на Волині свідчать знахідки клеймованої двозубцем кераміки, яку використовували як тарифіковану тару. Такі знахідки зафіксовані лише у Володимирі та Пліснеську. У час свого правління на Волині, з центром у Новому городі на Лузі, Святослав познайомився з Малушою. Про зв’язок родинних маєтностей Малковичів із княжим двором свідчить те, що розташоване поряд із Будятичами та Калусовим село Низкиничі було у власності спадкоємців Свенельда – волинських зем’ян Киселів. Назва цього населеного пункту (пор. малий/низький) свідчить про первісну його належність родині Малуші та зміну власника, пов’язану з інкорпорацією Києвом Волині. Скандинавський родовід Киселів підтверджує родовий печатний знак у вигляді традиційного власницького клейма, що походить від руни ‘Yr’, яка транслітерується латиницею як літера ‘R’ (‘rov’) і в скандинавських мовах означає – ‘здобич’ та ‘грабунок’. Про скандинавське походження Киселів свідчить також їхнє прізвище, що,

с. 396

правдоподібно, відповідає данському ‘кisel’ й ознає ‘кремінь’.

Разом із Свенельдом у деревлянської кампанії Святослава брав участь і воєвода Асмольд, згаданий в літописі ‘кормильцем’ (вихователем) Святослава. З цим іменем, ослов’яненим до ‘Осмил’, пов’язана назва сусіднього з Будятичами села Осмиловичі. Наявність руської дружини у Побужжі підтверджує низка топонімів із назвами ‘Русів’, ‘Русин’ та ‘Русовичі’. Їх безпрецедентне скупчення в околицях Володимира дуже показове. Зокрема, Русовичі є присілком с. Будятичів (Будятиного села; Будутиної весі, Будотиного села), куди Ольга відправила вагітну Малушу Малківну й де народився Володимир Святославович.

Майбутній Хреститель Руси народився на зламі 962–963 рр. на території волинського уділу Святослава. Під час печенізької облоги Києва, про яку літописець повідомив під 968 р., княжич перебував уже при дворі у Києві. Незабаром, у датованій 970 р. статті ПВЛ про розподіл уділів між синами Святослава, Ярополк вокняжився у Києві, Олег – у Деревлянах, а Володимир сідає на княжіння у Новгороді на Лузі, колишньому уділі Святослава, повертаючись на свою малу Батьківщину. Саме у цьому літописному повідомленні Добриня нагадує новгородцям про власний родовід. Апелюючи до патріотичних почуттів земляків, Добриня нагадав їм про волинське походження княжича.

Таким чином, Володимир отримав уділ на русько-чеському прикордонні, що корелюється із літописною звісткою 980 р. про народження найстаршого сина Вишеслава саме від чешки. Розташування волости Володимира на крайньому заході Руси відобразилося і в його політичних пріоритетах. Союз чеського князя Болеслава із Володимиром та Олегом деревлянським і коаліція молодших Святославовичів проти Ярополка, який підтримував німецького імператора Оттона ІІ у чесько-німецькому конфлікті 974–977 рр., вилилися у масштабну братовбивчу війну. Літописна версія цієї політичної колізії звела її причини до мотивів особистої помсти.

Вбивство Олега і захоплення сусідньої з Волинню Деревлянщини змусило Володимира втікати з Добринею “за море” – Бугом та Віслою до її устя. Захопивши волості Олега та Володимира,

с. 397

Ярополк зайнявся укріпленням кордону з Чехією. Цей факт засвідчує назва забузького Варяжа (з сусіднім Городищем-Варязьким), яка може походити й від імени близького прибічника Ярополка Святославовича – літописного Варяжка. Назви сусідніх сіл ‘Хоробрів’ та ‘Войславичі’ також засвідчують військовий статус поселенців. А розташоване кілька кілометрів південніше Варяжа село Русин промовисто вказує на їх київське походження. У той час Володимир набирав найманців для боротьби зі старшим братом на південному березі Балтики, від західних пруссів аж до Естонії. Про перебування в Естонії свідчить оповідь про звільнення Олава Трюггвасона. Олава викупив Сигурд Ейрікссон, начебто відправлений “королем Руссії” в Ейстланд для збору данини. Проте до 1015 р. естська чудь не була підвладна Русі, хоча й могла поставляти воїнів, тому цю оповідь трактують як спробу Сигурда набрати там військо на допомогу Володимирові. Найнявши дружину перед вокняженням у Києві, Володимир Святославович захопив Полоцьк та повернув собі Новгород на Лузі, вигнавши звідти Ярополкових посадників.

Свідчення про Новгород, розташований на захід від Києва, збереглись у другому та третьому етнонімічних переліках ПВЛ, що висвітлюють слов’янські спільноти Східної Європи. У другому переліку, який розпочинається із ‘полян’, ‘словени’ із Новгородом розташовуються відразу після ‘деревлян’ та ‘дреговичів’, випереджуючи ‘полочан’ та ‘кривичів’. Третій перелік складніший, проте і в ньому ‘новгородці’ також розташовуються відразу за ‘деревлянами’, що цілком логічно відтворює географічну ситуацію, висвітлену в літописному сюжеті 947 р., який описує похід Ольги “к Новугороду” після деревлянської помсти (“по мьстѣ”). Розміщення ‘бужан’ та ‘волинян’ наприкінці списку доводить, що первісний перелік розірвано пізнішою вставкою, куди увійшли ‘полочани’, ‘дреговичі’ та ‘сіверяни’. Таким чином, первісний список літописець узгоджував із географічними реаліями ХІ–ХІІ ст. Не повинно дивувати і розташування у Побужжі словен. Слов’янськість Побужжя очевидна не тільки з археологічного, а й з етнографічного та історичного огляду. Про це свідчить і згадка Іпатіївського списку ПВЛ про землю волыньскую (в інших спис-

с. 398

ках фіґурує – ‘словѣньская’, ‘словеньская’, ‘словеньска’), яку начебто захопили угорці за Карпатами, в Подунав’ї. Взаємозамінність назв ‘Волинська земля’, ‘Словенська земля’ підтверджує і назва ‘Словенський городок, закріплена за городищем давнього Волиня.

Розташування Новгорода на західній околиці Руси також зафіксоване в “Annales” Я. Длуґоша (*1415 – †1480) у розділі про першопредків поляків, чехів та русів, трьох братів – Леха, Чеха та Руса. Опис відтворює географічні реалії Руси у ранніх, вужчих територіальних межах, без північних та північно-східних земель. За Я. Длуґошем, який характеризував Русь із точки зору сусідньої Польщі, Новгород розміщується на початку опису, а залюднена Русом територія простягалася від Новгорода аж до краю землі. Подібно, із західної точки зору, описував Русь Ґервазій Тільберійський (*бл. 1150 – †1228 або 1235), на початку відліку в якого є вже Володимир на Лузі (Лодимирія), за яким на схід простягаються руські землі.

Повідомлення про розташування прикордонного із Польщею Новгорода у контексті викладу етногенетичної леґенди про слов’янських першопредків невипадкове. З територією Побужжя пов’язана і леґендарно-історична повість, відома під назвою Сказание о Словене и Русе и городе Словенске”, в якій розповідається про заснування великаго града Словенска”. Географічні та етнонімічні вказівки “Сказания” близькі до леґенди про Славний город Славоя, яка записана в Грубешові, що поблизу Волиня. У цих схожих за змістом леґендах зафіксовано кілька етапів слов’янського заселення Побужжя та переміщення його головних адміністративно-політичних центрів: від Зимненського городища (града Словенска / славного города Славоя) через Вóлинь (‘Словенський городок’) до ‘Нового города’ на Лузі. Важлива роль Зимненського городища як найстаршої слов’янської пам’ятки празько-корчацької культури (VVII ст.) укріпленого типу цілком узгоджується зі статусом Словенська у “Сказании”. Розташування дитинця майбутнього Володимира нижче за течією Луги від Зимного відповідає топографічній вказівці “Сказания” про відстань між Словенськом та Новгородом “яко поприще и болѣ”.

с. 399

Зміна назви Новгород на Володимир відбулася на початку 90-х рр. Х ст. Цю подію слід пов’язувати зі звісткою про заснування гóрода Володимира у ‘Словенській землі’, яка збереглася у Н4Л. За цим повідомленням, Володимир Святославович заснував на Словенській землі гóрод і назвав його своїм іменем – Володимиром. Новозаснований гóрод князь оточив валом та збудував у ньому деревяну соборну церкву Богородиці. Володимир також хрестив руських людей і намісників. Зважаючи на сучасне розташування церкви Богородиці в межах підгороддя, поза дитинцем, логічно припустити, що князь Володимир насправді не збудував, а лише розширив давній волинський гóрод та іменував його на свою честь – з огляду на народження у сусідніх Будятичах. Відтак цілком логічною сприймається й літописна звістка про хрещення намісників гóрода, який на той час вже існував і був відомим під назвою Новгород.

Про хрещення новгородців розлого оповів В. Татіщев, спираючись на повідомлення Йоакимівського літопису. Однак ці свідчення не можуть стосуватися Новгорода на Волхові, який не мав власної язичницької передісторії. Археологи не виявили язичницьких некрополів у найближчих околицях цього города. Оповіді про хрещення новгородців передує повідомлення про боротьбу князя Володимира на Волині з польським Мешком та згадка про похід на болгарів та хрещенням Володимира Святославовича й усієї Руси з допомогою Болгарського царства. Іменослов персонажів оповіді про хрещення новгородців дає підстави пов’язати його із Новгородом, розташованим на р. Лузі.

Зважаючи на чеське сусідство, Побужжя зазнавало впливів кирило-мефодієвської слов’янської традиції та християнства латинського обряду. Переказана В. Татіщевим оповідь про хрещення новгородців та фраґмент, що їй передує, дають підстави акцентувати увагу на християнських впливах із Болгарії, кордони якої сягали Закарпаття. У зв’язку з цим на особливу увагу заслуговує згаданий у тексті “Высшій же надъ жрецы Славянъ богомилъ, сладкорѣчїя ради нареченъ Соловей”. Характеристика його як новгородського верховного язичницького жреця з подвійним іменем Богомил-Соловей має альтернативу. Фразу про “Славянъ

с. 400

богомилъ” логічно розуміти як звістку про слов’ян, представників богомильського руху. Тобто згаданий в “Історії” В. Татіщева Соловей міг очолювати у Новгороді богомильську громаду, тому його названо верховним жрецем слов’ян-богомилів.

У використаному В. Татіщевим джерелі зафіксовано конфлікт, який відбувався в другій половині Х ст. між прихильниками богомильства та християнами-“традиціоналістами”. Припущення про богомильську передісторію офіційного хрещення Новгорода на Лузі цілком вірогідне. Дослідники погоджуються з тим, що дуалізм богомилів був характерний для світогляду певної частини населення Руси. Дуалістичний характер християнських вірувань у народній інтерпретації особливо виразно проглядається в західноукраїнських фольклорних текстах. Про поширення богомильських впливів на цих теренах із найдавніших часів свідчить датування і географія поширення “Бесіди проти богомилів” Козми Пресвітера. Найдавніший рукописний список цього твору відомий з фраґмента пергаментного галицько-волинського списку другої половини ХІІ ст.

Болгарський слід проглядається і в іменослові персонажів оповіді про хрещення новгородців. Деякі мають виразно болгарське походження. Так, у леґенді фіґурує популярне серед болгарів ім’я Стоян. Із героєм новгородської історії посадником Воробеєм Стояновичем слід пов’язати назву села давньої Південної Волині – Стоянів (у документі 1501 р. – Stoyanow) – первісно (за місцевими леґендами) званого Волобоєвим/Волобоївкою. В аналізованій оповіді промовисте ім’я має також новгородський тисяцький Угоняй. Не виключено, що це унікальне ім’я збереглося у вигляді самобутнього південноволинського ойконіма ‘Угнів’. Населений пункт під цією назвою (Uhnowo) вперше згадано 1388 р.

У релігійному конфлікті, який описано в оповіді про хрещення Новгорода, противники Добрині зруйнували його будинок, розграбували майно і побили дружину та родичів. Цей родинний осідок Добрині розташовувався десь поблизу Новгорода. Він локалізується поблизу сучасного волинського Володимира в околицях сучасних Будятичів, Калусова та Низкиничів, що підтверджує ототожнення Новгорода Х ст. із дитинцем майбутнього Володимира.

с. 401

Зв’язок Новгорода на Лузі з молодшим щонайменше на століття однойменним Новгородом на Волхові дуже тісний. Він проглядається не лише у місцевих леґендах та оповідях, але й у топонімах. Неодноразово згадувана у тексті волинська Луга має прямий відповідник у Новгородській землі. ‘Славенському городку’ літописного Волиня відповідає Славенський кінець волховського Новгорода. Назва розташованого поблизу Володимира села ‘Лудин’ перегукується із новгородським Людиним кінцем. Сусіднє с. Поромів має відповідник у літописному Поромоніму дворі, де новгородці перебили найманий скандинавський загін Ярослава. Ці назви, як і Новгород’ та ‘словене’, могли принести на береги Волхова (разом із леґендарною спадщиною) вихідці з Побужжя.

Якась частина переселенців могла осісти на Волхові вже під час мандрівки Володимира “за море”. Вони могли також прибути й у часи Ярослава, який близько 1011 р. розпочав розбудовувати на півночі власну волость і 1014 р збунтувався проти батька Володимира. Зважаючи на лехітську основу новгородської говірки у міграційній хвилі Ярославових часів, логічно було б передбачити і виселених після русько-польського конфлікту із Побужжя етнічних поляків та місцевих колаборантів, які підтримували Святополка та Болеслава І Хороброго. Значно пізніше, під 1268 р., таку порубіжну етнічну групу літописець назвав ляхами-українянами. Переселенцями могли бути саме торгівці, контакти яких із Балтикою були б вигідними для Ярослава. Ці переселенці могли принести зі собою і специфічні ознаки соціального устрою. Особливістю новгородського землеволодіння був вищий клас сільських землевласників – т. зв. земців, які були близькі за статусом до зем’ян Волинської землі.

Все ж статус засновника Нового города на Волхові належить синові Ярослава Мудрого Володимиру. Про цю подію новгородські літописи повідомили під 1044 р. Саме у цьому році було споруджено оборонні мури дитинця, який, власне, й називається Новим городом. Цей город об’єднав три різноетнічні у своїй основі неукріплені поселення у єдиний протоміський організм. Цією датою і розпочинається реальна, а не міфологізована історія Новгорода на Волхові.

с. 402

Прямі нащадки Володимира Ярославовича, старша гілка Ярославовичів, не випадково стали засновниками першої галицької князівської династії. Через передчасну смерть батька, Ростислав Володимирович отримав статус князя-ізгоя та не міг претендувати на його новгородську спадщину. Це змусило його шукати волості на південному заході Руси. Волинський та перемишльський напрямок устремлінь Ростислава Володимировича спрямовував нащадок волинських Малковичів, воєвода Вишата Остромирович. Осідком Ростислава Володимировича став Перемишль. Володіння Перемишльською землею підтверджує факт одруження Ростислава з Ланкою, донькою угорського герцога Бели (майбутнього короля Бели І). Це доводить і назва села Вишатичі, розташованого за 12 км на північний схід від Перемишля. Походження назви цього населеного пункту можна було б пов’язати з іменем іншого Вишати – воєводи князя Данила Романовича, якого згадано в Галицько-Волинському літописі під 1245 р. як учасника війни з польським князем Болеславом Стидливим. Проте назва сусіднього з Вишатичами села Малковичі пов’язує обидва населенні пункти саме з воєводою Ростислава Вишатою Остромировичем. Давність Малковичів підтверджує документ, датований 1353 р. Зважаючи на те, що в знатних родах культивувалося ім’я предків, воєвода князя Данила Вишата та боярин Давид Вишатич, згаданий у літописі під 1231 р., належали, очевидно, до нащадків Вишати Остромировича. Хозарські контакти нащадка Малка Любчанина придалися, коли політичні обставини змусили Вишату і Ростислава залишити Прикарпаття та закріпитися з 1064 р. у Тмуторакані.

В роді Малковичів відоме й ім’я Путята. Його мав один із нащадків Добрині – Путята Вишатич, брат Яня Вишатича. Тисяцький Володимира Святославовича на ім’я Путята фіґурує й у леґенді про хрещення Новгорода. Добриню й Путяту, які хрестили Новгород, могли пов’язувати родинні зв’язки. Ймовірно, що до галицького відгалуження Малковичів належав лицар Путята (його потомків назвали Путятицькими), який 1380 р. заснував с. Путятичі (нині – село Городоцького р-ну Львівської обл.). Неподалік Путятичів розміщений населений пункт під назвою Малковичі (нині – с. Мавковичі), вперше згаданий писемно під 1408 р.

с. 403

Доля Малковичів, їхніх нащадків Резановичів та інших можливих відгалужень роду, таких, як згадані Путятицькі, тісно переплелася з історією Південної Руси. Розташування родинних маєтностей на Волині та укорінення в сусідній Галичині відобразилося у місцевій народно-пісенній творчості. Записані на Підкарпатті колядки описують статус Малуші Малківни на дворі Святослава Ігоровича й акцентують увагу на володінні нею зв’язкою ключів. Згідно зі скандинавським звичаєвим правом та пізнішою юридичною практикою, така зв’язка є ознакою повноправної господині дому – дружини. Такий статус могла отримати й наложниця. Для цього вистачало, аби вона три роки володіла ключима й відкрито піклувалася про володаря. Саме тому зв’язка ключів є такою жаданою, що й відзначено в українській народній обрядовій поезії. Ознакою високого соціального статусу ключниці у колядках є й характерний ‘среберний пояс’ чи ‘кований пояс’ із золотими ретязьками для ключів. Пояси були своєрідними символами влади та багатства власника і відігравали неабияку роль у відзнакуванні його соціальної ієрархії. Народна пам’ять українців зафіксувала у пісенних творах і вдовиний статус Малуші. Її зображено порадницею і опікункою свого сина Володимира. Тексти колядок, у яких “ненька вельми старейка” дає поради сину Василеві (Володимирові), перегукуються із розповіддю “Саги про Олава Трюгвассона”, де мати відіграє роль пророчиці та порадниці конунга Вальдамара.

Парні образи Малуші та її сина Володимира зафіксовані в українській народній творчості у святкових фольклорних постатях Маланки (Меланки, Миланки) та Василя. День св. Меланії завершує річне коло у церковному календарі, а день св. Василія його розпочинає. Ця обставина перетворила їх на стійку фольклорну пару. У типових пісенних рядках маланкарського циклу є виразна алюзія як до малого зросту Малуші (тобто – маленької) та її підневільного стану, відзначеного в літописі у характеристиці її сина ‘робичичем’. За травестійними обрядами приховується виразне трактування Василя (Володимира) дитиною. У деяких текстах Маланка прямо звертається до Василя як до сина. В однакових за змістом пісенних текстах із різних українських реґіонів Маланка фіґурує під паралельним образом Василевої матері.

с. 404

У піснях про Маланку виразно простежується тема зваблення, яка відповідає певному етапу стосунків Малуші зі Святославом. Натяком на перебування Малуші в княжому гаремі є й ім’я головного ватага маланкарської громади – ‘Калфи’, яке походить від аналогічного тюркського терміна, що означає статус, який отримували наложниці гарему після певного навчання. Зважаючи на тісні контакти Святослава з тюрками, таке запозичення цілком логічне. Найголовніша ‘калфа’ гарему не займалася важкою роботою, бо в її розпорядженні були ‘калфа’ середнього і нижчого рівнів. Цей факт перегукується із діями травестованого персонажа, який демонструє незграбність, пародіюючи звичайні жіночі заняття в обряді ‘Маланка’.

Відзначені деталі, сюжетні колізії та образи, збережені дотепер в українській фольклорній спадщини, свідчить про народження Володимира Святославовича на південноруських землях. Викладені у дослідженні матеріали підтверджують, що Хреститель Руси народився на Волинської землі, принаймні від середини Х ст. тісно пов’язаної з історією Києво-Руської держави. У праці наголошено на помилковості популярного в історичній літературі намагання ототожнити Малка Любчанина із князем Малом Деревлянським. Ця помилка вперше закралася в “Annales Я. Длуґоша. Ознайомлення із леґендарною традицією про батька Малуші та Добрині, що побутувала в околицях Низкиничів, Будятичів та Калусова дало йому підстави назвати одноіменного князя Мала Низкинею. А наявність у Побужжі низки топонімів із коренем -дерев- наштовхнула історика на думку, що деревлянські події відбувалися на заході Волині та спонукала назвати деревлянський Овруч Варяжем.

Географічні та історичні вказівки про родовід Володимира по материнській лінії зосереджені власне на околицях волинських Будятичів під Володимиром, куди княгиня Ольга відправила у 962 р. вагітну Малушу. Викладений у книжці перебіг історичних подій пов’язується з центральноєвропейськими устремліннями київських володарів і їх намаганні освоювати трансконтинентальні торговельні маршрути, які річковими руслами та суходолом перетинали Східну Європу. У дослідженні звернуто увагу на

с. 405

факти широтної експансії Руси у Х ст., що відображала намагання Києва контролювати торгівлю на значному відтинку маршруту між Булгаром та Реґенсбурґом (Резно).

Аналіз широкого історичного контексту дав змогу запропонувати конкретні тлумачення незалежних історичних звісток про Новгород Х ст., які доводять, що його загальноприйняте (насамперед у російській науці) ототожнення із Великим Новгородом на Волхові є цілком безпідставне. Відмова від помилкової за своєю науковою суттю методики прикладення історичних фактів Х ст. до урбаністичного утворення молодшого, принаймні на сторіччя, стала підставою для їх конкретного неупередженого аналізу та ширшого осмислення тогочасних урбанізаційних процесів на території Руси. Саме цей принципово важливий для автора професійний історично-урбаністичний аспект дослідження дав можливість розкрити історичне значення розташованого на р. Лузі давнього волинського гóрода, відомого під назвою Новгород, та висвітлити його ключову роль у системі руських політичних та економічних пріоритетів середини – другої половини Х ст. Відзначив його високий статус і Хреститель Руси князь Володимир Святославович, коли назвав на свою честь Володимиром, таким чином маніфестуючи своє народження на Волинській землі.

Share this post


Link to post
Share on other sites

О князьях и посадниках новгородских нельзя что-либо утверждать , не познакомившись с основными тезисами работы Юрия Дыбы

[error]За спам псевдонаучных форумов можно получить поражение в правах и даже блокировку в два счета. Перечитайте правила нашего ресурса.[/error]

Share this post


Link to post
Share on other sites

О князьях и посадниках новгородских нельзя что-либо утверждать , не познакомившись с основными тезисами работы Юрия Дыбы http://kleio.ru/showthread.php?p=7249#post7249

А можно эти основные тезисы увидеть, и по-русски желательно, а то у меня антивирус блокирует ссылку.

Share this post


Link to post
Share on other sites

ігор мицько, на украинском нет смысла обсуждать, трудоёмкий процесс слишком, переводите тогда те мысли(Дыбко) которые вы в подтверждение своей позиции хотите предоставить. Иначе сложновато спор вести будет.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Все попытки постить фолькс-хистори вне этого раздела будут пресекаться.

Песочница для того и сделана, чтобы в ней детишки резвились.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Ради любопытства, ради интереса, ради исторической справедливости подойдем с другой стороны.

Добрыня - сын Малка, брат Малуши, дядька кн.Владимира.

Источники сведений о нем - летописи и былины.

Из летописей известно, что Добрыня - воевода кн.Владимира, участвовал в крещении киян и новгородцев, был посадником в Новгороде.

Былины характеризуют Добрыню как проворного, увёртливого (это не я придумал, так в былинах).

«А Добрыня проворен, увёртливый»

А как будет на тюркских наречиях: быстрый, скорый?

тавран (др.тюрк.) - быстрый, скорый

давран (караим.) - быстрый, поворотливый, проворный

Хм.

После захвата власти в Киеве Владимир с Добрыней рушат храмы и возводят новый языческий пантеон. Через некоторое время свергают идолов и строят Главную Десятинную церковь.

Историческое место крещения киян - река Почайна (Почай, Пучай река).

На самых старых сохранившихся картах времен Петра I обозначена, как р.Почана.

Славянское толкование гидронима известно, но не однозначно.

Что означает термин "почан" на тюркских наречиях?

бошан (др.тюрк.) - быть свободным

пушан (чуваш) - пустой, опустошённый, освобождённый

бошан- (караим.) - быть свободным [от грехов], быть прощенным [от грехов].

Хм.

Былина: Мамка стращала и отговаривала, но Добрынюшка все таки искупался в Почай-реке. То есть, Добрыня, искупавшись в реке Почайна, в реке прощения грехов, крестился.

К этому моменту его отец уже умер, поэтому Никитич - это скорее прозвище, чем христианское имя отца - Никита.

Что может означать прозвище “никит”

накит (арабизм) - наличные деньги (кстати, ногата - тоже арабизм).

Хм.

Русский богатырь Давран Накит. Выходит, что самый русский богатырь, клейма негде ставить, имел хазарское имя. Сын своего отца, брат своей сестры, дядька своего племянника. :)

Ларчик то просто открывался.

Вы так и не прочитали тезисы Юрия Дыбы, в которых рассказывается о происхождении Добрыни и почему он Резанович

[error]За повторный спам псевдонаучных ресурсов лишение права постинга за пределами раздела "Фольк-хистори".[/error]

Share this post


Link to post
Share on other sites

Но вообще, тут окончательное слово за Сергием.

Пусть будет так.

Торговельні шляхи по річках Новгородської землі по Мсті і Лузі, де, нібито, побувала княгиня Ольга, є складовою Волго-Балтійської водної системи і їх гіпотетичне облаштування значної користи Києву не давало.

Торговый Волго-Балтийский путь по Мсте и Луге значительной выгоды Киеву не давал?

Да это так.

Торговый Волго-Балтийский путь снабжал северную Европу арабским серебром, на протяжении всей "эпохи викингов". И корысть Святослава и Ольги была не в Киеве. А на Волго-Балтийском торговом пути и, где и концентрировалась воинская сила раннесредневековой руси - гридь.

А гридь жила там, где, впоследствии, было найдено её оружие - на Волго-Балтийском пути и (особенно!) в южном Приладожье.

(см. работы Кирпичникова А. Н.)

post-44-0-79214600-1421391328_thumb.jpg

post-44-0-86845200-1421391496_thumb.jpg

Share this post


Link to post
Share on other sites

У той час Володимир набирав найманців для боротьби зі старшим братом на південному березі Балтики, від західних пруссів аж до Естонії. Про перебування в Естонії свідчить оповідь про звільнення Олава Трюггвасона. Олава викупив Сигурд Ейрікссон, начебто відправлений “королем Руссії” в Ейстланд для збору данини.

ігор мицько, и как, на ваш взгляд, Володимир стал повелителем Эстонии?

Share this post


Link to post
Share on other sites
В 14.01.2015в22:19, ігор мицько сказал:

У билинній та пізньолітописній традиції брата Малуші називають також Добринею Резаничем/Рязаничем.

Натянули Добрыню из летописей на Добрыню из былины, лишь бы его не разорвало. Да и растянуть Добрыню из Рязани на каких-то Рязаничей из Волыни. Это много физических упражнений нужно.

Share this post


Link to post
Share on other sites

Create an account or sign in to comment

You need to be a member in order to leave a comment

Create an account

Sign up for a new account in our community. It's easy!


Register a new account

Sign in

Already have an account? Sign in here.


Sign In Now